Обереги — наші прадавні добрі символи-захисники, знаки віри у вище заступництво. Символи-обереги втілювались у побутових речах, їх шанували, про них складали легенди.
Вишитий рушник, вишита сорочка, писанка, лялька, віночок, калина, верба, лелека — без них важко уявити нашу Україну. Саме з оберегів починається для кожного Батьківщина.
На перший погляд ці прості й дивовижні предмети, родинні реліквії-обереги здаються якоюсь дрібничкою — звичайною ковдрою, піччю, іконою, — яких дуже багато. Але це не так! Наші реліквії-обереги — це наші талісмани, які ми цінуємо поряд із душевними якостями — добром, милосердям, любов’ю. Це найдорожче — наші корені, минуле родини, страждання й радощі…
Обереги людини
Одяг, взуття та прикраси — найнеобхідніші предмети в повсякденному житті людини. Однак вони виконували не лише практичну, але й не менш важливу символічну роль. В давніх віруваннях обереговим елементам надавали особливого значення. Зокрема це стосувалося прикрас, оздоблень і вишивки. Скажімо, коралі, каблучки, вінки, зрештою, вишивка на подолі сорочок та блуз, рукавах, комірі — не просто прикраси, а насамперед охоронне коло, яке мало убезпечити людину від злої сили.
Не менш важливе значення відігравали й колір, крій та форма носіння одягу: це ж саме стосувалося взуття й прикрас. Щоб захиститись од стороннього «злого (недоброго) ока», позбутись «нечистої сили», навіювань і всіляких хвороб та напастей, людина убезпечувалася обереговими елементами. Про це і йтиметься далі.
Сорочка
Для сучасної людини сорочка є предметом одягу та естетичним фактором. У давніші ж часи вона мала й певну магічну функцію. Увесь процес, пов’язаний з виготовленням сорочок, їх одяганням і носінням, супроводжувався цілісною системою чітко визначених дійств і обрядів, окремі елементи яких дійшли і до наших днів.
Згадаймо традиційне українське весілля. Для молодої було за святий обов’язок подарувати вишиту сорочку своєму судженому. При її пошитті користувалися визначеною системою оберегових функцій. Особливо це стосувалося нанесення узорів. Сідаючи за вишивання, дівчина зверталася до покро-вительки жіночої долі — святої П’ятнички — за поміччю, просячи у неї «спору й таланту».
Процес вишивання, як правило, супроводжувався наспівами. Вважалося, що вишиванка, виготовлена під мелодійний супровід, принесе її власникові довголіття, щасливі долю й подружнє життя. Але найбільше акцентувалася увага на оздобленні нагрудного розшиву. Це не лише естетичний момент — хоч і він має неабияке значення. Давні узори мали оберігати людину «від лихого ока» та чорних і злих духів. Цій меті слугували й мережки на кінцях рукавів та горловині.
Чітко визначалися й дні виготовлення сорочок. Найкращою дниною для шиття вважався четвер. Четвер є легким і вдатливим. Чи не тому в народі побутує народний вислів: «Доживеш до старості, якщо матимеш «четвергову сорочку». Годилося протягом дня покраяти і пошити «четвергову сорочку», на якій нав’язували чимало вузликів. За повір’ям такий виріб довго носитиметься, а його господар, якщо сорочки нікому не позичати, доживе до глибокої старості.
Це ж саме стосувалося заготівлі й виготовлення барвників. Трави й коріння, з яких робили фарбу для кольорування ниток, збирали в окремі свята, здебільшого напередодні Купала. Найкращим зелом вважалося те, яке брали до сходу сонця і в найглухіших хащах. Листя й коріння рвали не голіруч, а лише через полотнину.
Як бачимо, увесь технологічний процес, пов’язаний з вишивальницьким рукоділлям, співголосний із чіткими магічними обрядами. Всі вони несли захисні функції. Сорочки були як обрядово-святкові, так і буденні.
На особливу увагу заслуговує «вінчальна сорочка». Кожна дівчина заздалегідь запасалася нею: на полотні вишивала чимало узорів, барвистість мала уберегти молоду «від зурочин». «Вінчальну сорочку» зберігали протягом усього життя, зодягаючи її лише на великі свята чи урочисті події (коли віддавали заміж дочку чи одружували сина). Нерідко іменний виріб переходив у спадок дочкам або внучкам і вважався «найдорожчим приданим». Зазвичай, коли дівчина виходила заміж, то мала виготовити не менш 10‑12 святкових і повсякденних сорочок, що засвідчувало її особливу вдатливість і працьовитість.
Чимало вірувань пов’язано із одяганням сорочки. Особливо це стосувалося дітей. У давні часи новонародженого пеленали в батьківський одяг, якщо це був хлопчик, то загортали його в старий убір тата, а коли дівчинка, то у мамин — «бо вони вже випробувані».
Широко побутують у народі такі прислів’я: «Тоді в домі Великдень, як сорочка біла», «Як неділя то і сорочка біла».
Сорочка, отже, традиційно виконувала подвійну функцію — побутову й оберегову. Всім нам відомий вислів, який дійшов з глибини століть: якщо людині порщастило уникнути явної небезпеки, то казали, що вона в сорочці народилася. Неважко здогадатися, що йдеться про охоронну роль традиційного виробу.
Намисто
Сподіваюся, не буде перебільшенням чи національним самовихвалянням, якщо скажу: в жодного народу не було такої величезної пошани й любові до жіночої прикраси — намиста, як в українок. Як тільки народжувалася дівчинка, для неї з першого ж дня батьки готували «іменний амулет». Він передавався в спадок від матерів і бабусь, і що давнішим був, то магічнішим, а відтак і ціннішим. Образ українки в чужинців асоціювався з двома найголовнішими ознаками: намистом і барвистою вишиванкою.
Не було в Україні дівчини, котра хоч би в якій скруті жила, не мала власного намиста (коралів). Віддавна побутував звичай: що пишніше у дівчини намисто, то більшу увагу й повагу викликала вона серед односельців. Що зумовлювало цей давній звичай: мода, традиція?
Намисто мало подвійну функцію: магічну й естетичну. Роз’єднувати їх — означало б нехтувати давньою національною традицією; магічні й естетичні чинники настільки взаємопов’язані, що важко, а то й неможливо розмежувати їх.
І все ж первісно головною роллю була оберегова. За допомогою амулетів людина намагалась убезпечитися від природних катаклізмів та злих сил. Майже кожен атрибут повсякденного побуту мав охоронні функції. Це стосується і намиста.
За своєю формою воно нагадує замкнуте коло або вінець. Як ми знаємо, саме ці ритуальні символи присутні в найдавніших писанкарських візерунках, передовсім у безконечниках. Згодом ці тотемні знаки перейшли у вишивку та килимарство. Оскільки намисто призначене для персонального користування (за традицією, його не можна позичати), то відповідно воно виконувало індивідуальну тотемічну роль.
За українським звичаєм, кожна дівчина й жінка постійно носили намисто, особливо коли виходили на люди. Згадаймо Т. Шевченка:
Ой надіну я сережки
І добре намисто,
Та піду я на ярмарок
В неділю на місто.
Що пишнішим, барвистішим, із більшою кількістю разків було намисто, тим магічнішим вважалося воно. Водночас намисто мало й естетичне призначення. Це чітко простежується на давніх фотографіях та художніх полотнах, де відтворені типажі українського жіноцтва. З намистом пов’язано чимало вірувань. Якщо розірвався разок коралів, то це віщувало лиху долю або нещастя. Тому кожна власниця постійно стежила за намистом, зберігала його в найпочеснішому місці, як найдорожчий скарб. Для дівчини було найвищим виявом почуття, коли коханий дарував пишні коралі. Прийняти їх означало дати символічну згоду на шлюб. Якщо з якихось причин хлопець вимагав повернути їх, так казали: «Були коралі, та пішли далі, а перли на мак стерли».
Серед усіх традиційних магічно-естетичних атрибутів намисту належала особлива роль. З цього приводу в народі говорили: «Без намиста і Душа нечиста».
Вінець
Либонь, кожному з нас відомий вислів: «Стати під вінець» — себто поєднати свої долі. Але слово «вінець» (вінок) має значно ширше значення. Його символічна роль сягає глибини сторіч. Це передовсім замкнуте коло, що нагадує сонце. За допомогою таких символів наші пращури убезпечувались від злих духів. Форма кола-вінця присутня майже в усіх обрядових виробах.
Не випадково дівчата напровесні, влаштовуючи веснянково-гаївкові забави, плели з живих квітів вінок і прихорошували ним голову, щоб у такий спосіб відвернути від себе «недобре око» і «лиху силу». З цією метою дівчата завжди, входячи «на люди», зодягали віночки, як і каблучку, що також є своєрідним колом-оберегом.
Вінком, сплетеним із колосся, завершували і жнива. Його урочисто несли до господаря як символ закінчення збору зернових, а відтак статків і добробуту. При цьому казали: «Ось вінець і справі кінець». На Бойківщині вінками (юрками) з живих квітів прикрашали коровам роги, коли гнали з пасовиська — «щоб відьми молока не крали». Переважно це робили на Юрія та Петра-Павла — обрядових святах пастухів.
Обрядовий вінок мав постійно стояти на покуті, допоки в родині жили батько чи мати. Очевидно, звідси й відомий вислів: «Вінець — ділу кінець», тобто виконаний батьками однобічний обов’язок — виховати і вивести в люди своїх дітей. Як бачимо, вінок традиційно виконував двоєдину функцію: оберегову й ушанівну.
Обрядове значення хустки
Зберігає український народ, як давній символ, пам’ять про хустку. Це перша ознака одягу жінки. Хустка широко розповсюджена по всій Україні. Багато чудових традицій і обрядів було пов’язано з хустиною. У кожній родині, де підростала дівчина, розмальована на коліщатах скриня мала повнитися хустками. Їх дбайливо оберігали, ними хизувалися. Українські хустки бувають різного кольору, з різними візерунками. Вишивалися хустки золотою, шовковою та срібною нитками.
Крім побутового, дівоча хустка в Україні має ще й обрядове значення. Так, при сватанні дівчина перев’язує руку парубкові на знак згоди бути його дружиною.
В часи козаччини був добрий звичай у наших дівчат, коли козаки вирушали у похід, то кожна дівчина своєму нареченому дарувала вишиту хустину, як символ вірності в коханні.
На випадок, коли козака спіткає смерть в дорозі, чи він згине в бою, хустка від дівчини виконує важливу роль: нею вкривають обличчя козака, «Щоб хижі птахи очей не довбали, козацької крови не випивали…»
Якщо козака ховали з військовими почестями, то тіло його клали в домовину, накривали червоною китайкою, а вишиту хустину клали на осідланого коня, якого вели за домовиною —
Обручка як оберіг
Ще древні римляни і греки обмінювалися обручками при укладанні шлюбу. Тоді їх виготовляли зі шкіри, слонової кістки або навіть стебел рослин. І лише в період становлення Римської імперії ввійшли в моду металеві обручки, які коштували дуже дорого. У ті часи весілля не завжди було союзом з любові, часто це була вигідна угода, яку укладали між собою знатні багаті сім’ї. Тоді обручка ставала заставою, вона затверджувала непохитність намірів нареченого. Підносили її як дар нареченій на заручини, такий подарунок означав формальне підтвердження юридичного акту одруження. Для юриста в Стародавньому Римі договір про укладення шлюбу, так званий футуратум, із врученням обручки мав першочергове значення.
З часом на місце розрахунку і формальності прийшли любов і романтика. Разом із тим і обручка набула іншого сенсу. Поступово і якість матеріалу, з якого виготовляли обручку на подарунок нареченій, ставала все вищою. У ІІ столітті дарували вже бронзові обручки, в ІІІ столітті — золоті.
Незаміжній дівчині, котра прийшла як гість на чиєсь весілля, слід обов’язково постаратися доторкнутися до обручки нареченого або нареченої. Тоді її власне весілля не змусить на себе довго чекати.
Здавна вважали, що обручки мають певну надприродну силу, тобто є оберегами, тому їх часто використовували для лікування (хворі місця промивали водою, настояною на обручці).
Лялька-мотанка — берегиня та богиня
Найдавніший зразок оберега — жіноче божество, берегиня-ляля (тобто, «земля», «богиня землі», «охоронниця»). Берегиня — мати всього живого, захисниця людини, природи та добра, охоронниця дому.
Ляльку-берегиню створили понад 5 тисяч років тому. Це — не просто дитяча іграшка, це — витвір мистецтва. Народна лялька дуже екологічна, духовно чиста, образна і символічна. Така лялька має умовний силует. Створювали насамперед голову і тулуб ляльки, обличчя робили без деталей або з намотаним нитками хрестом, щоб у них не вселявся злий дух. Для виготовлення ляльок використовували траву, сіно, солому, кукурудзиння, нитки, ганчір’я. Лялька була оберегом душі людської. Наші предки клали її у колиску для новонародженої дитини, щоб у хаті не селилися домовики; ляля забавляла дитя, допомагала йому пізнавати світ, перебирала негативну енергію, забирала хворобу; ляльку віддавали богам за здоров’я, урожай, дощ.
Обличчя в мотанки повинне бути біле, або на ньому має бути хрест — щоб у ляльку не вселився злий дух. Мати повинна зробити своїй доньці та подарувати на весілля, тим благославляючи її на щасливе заміжжя та на народження здорових діточок. Оцей хрест, ці дві лінії — це чоловіче (вертикальне) та жіноче (горизонтальне) начала, їхнє перехрещення символізує продовження роду. По тому, як на світ з’явиться нове життя, треба повернути ляльку тричі проти годинникової стрілки, мовлячи: «Відвернися злом, повернися добром» — і покласти в колиску, де дитина спить. Ця лялька охоронятиме її сон. Оберіг викидати не можна — треба передати його вже своїм дітям.
Народні майстри кажуть, що віддавна лялька вважалася ритуальною — матері робили їх для дітей, бабусі — для онуків, а нареченим — дарували, щоб у них народжувалися діти. Ляльок зберігали. Дівчатка виростали, ставали мамами, а ляльок передавали своїм дочкам.
Цікаво, що, швидше за все, ритуальна ляля власне лялькою не називалася. Кожна, вочевидь, мала своє ім’я — як, приміром, купальська Морена. Хоча дехто вважає, що слово «лялька» — похідне від Лелі, доньки (або сина) слов’янської язичницької богині весни Лади: «ляля» — дитина або іграшка-дитина. Що ж до російського «Кукла» — вважається, що слово це запозичене з грецької мови — «koukla», яке у свою чергу пішло від латинського «cuculla» («капюшон», куколь). Утім, голова мотанки, яка робиться з тканини (та сповивається, наче одягається в капюшон), також віддавна на наших теренах називається кукла. «Куклою» величають і перший обжинковий сніп, закручений в особливий спосіб. Таке ж наймення в дитячої «пустушки» — хліба, загорнутого в полотнинку, яку колись давали до ротика немовляті. А ще в голову мотанки інколи загортали зернятко пшениці. Сакральне значення приблизно таке: коли зернятко «ховають» у сиру землю, воно оживає, проростає і знову розпочинає одвічний коловорот життя. Можливо, й тому мотанку пов’язують із уявленнями про життя й небуття, із досвідом минулих поколінь та їхнім зв’язком із поколіннями прийдешніми. Невпинний зв’язок символізує і безперервна ниточка, яка намотується за сходом сонця.
Безумовно, лялька — модель людини. Це — аксіома, адже всі маніпуляції, яким потім піддавалося це створіння у всіх культах та обрядах, базується на цьому переконанні. Саме з тієї причини стародавня українська ритуальна лялька-мотанка та вузликова лялька виготовлялися без допомоги ножиць та голки — аби не зробити боляче, не завдати шкоди людині, яку вона оберігатиме. «Щоб життя дитини було не різаним та не колотим», — приміром, так казали на Русі, коли робили ляльку для майбутньої дитини ще до того, як вона народилася. Таку ляльку клали до колисочки, аби зігріти її, а потім вішали на люлечку як оберіг від зуроченння.
У подарунок на іменини робили ляльку «Янголка». Ляльок-оберегів одягали не просто так, у якісь плаття. В одязі ляльки завжди мав бути червоний колір — колір сонця, тепла, здоров’я, радощів. Вважали, що це оберігає від травм, зурочень. Часто на одязі ляльки вишивали хрестики, кола, хвилясті лінії (знаки води), горизонтальні лінії (знаки землі); фігури жінки та оленів — символи родючості; ромби з цяточками всередині — символи засіяного поля; вертикальні лінії — знаки дерева, вічно живої природи.
Аби запобігти злим силам, віддавна застосовували один дуже надійний спосіб: позбавлення обличчя. Адже абсолютно всі релігійні культи всіх часів вважають, що саме «око — вмістилище душі». Так само й найбільша небезпека та сила причаїлася в очах. А без них лялька не може завдати шкоди людині. Згодом (щоправда, невідомо коли саме та з чим це було пов’язано) обличчя ляльки позначали хрестом, обмотуючи особливим чином голову нитками (хрест у колі — це солярний знак, може, звідси сонячне тепло, яке випромінює кожна така рукотворна істота). Сьогодні лялька без лиця й лялька з хрестом на обличчі існують водночас.
Достеменно невідомо, який із цих різновидів старший. Та й узагалі мало що зі справжньої біографії, тим більш містичної, української ритуальної ляльки відомо достеменно. Але коли ти тримаєш її в долонях, ця відсутність знання компенсується інтуїтивним відчуттям.
З давніх часів у будинках мешкають ляльки-домовики, що оберігають будинок від злих духів. У селах оберігає посіви від птахів та худоби городня лялька-опудало. Одягнені такі опудала по-різному: можна побачити ляльку в жіночому вбранні із пов’язаною хусткою або в одязі чоловіка із каструлею на голові замість капелюха.
Коли люди придумали богів, вони почали почуватися спокійніше в цьому величезному і незрозумілому світі. Лялька-мотанка була оберегом не тільки дитини, а й дорослої людини, її житла, праці.
Справді — чому донині «живе» ритуальна лялька, нехай і в декоративному вигляді? Завдяки чому невловимий зв’язок із нею сучасної людини досі не перервався? Можливо, підсвідоме відчуття живої сутності ляльки і є тим акумулятором, що підживлює її?
Напевно, у вас є вдома вдосталь фабричних ляльок. Однак значно цікавіше бавитися ляльками, зробленими власноруч. Лялька, виготовлена власними руками, є Берегинею дому, вона створює неповторну атмосферу вашого житла.
Писанка — оберіг, символ життя
З давніх-давен люди звертаються до Бога з молитвою, здіймаючи руки до неба, благаючи захистити від лиха та зла. Тому рука, розкрита долоня стала символом захисту. Охоронцем домашнього вогнища завжди вважався вуж, а оберегом господи від грому і пожежі — півень. Найсильнішою захисни-цею всього живого є Мати-Берегиня. Люди малювали їх зображення на стінах житла, вишивали, ліпили з глини. Але найбільшу силу ці обереги мають, якщо їх написати на білому яєчкові. Вважали, якщо в кожній сім’ї будуть писати писанки з такими символами, то сім’ю минатимуть біди.
Своє значення мали і кольори.
- Жовтий — символ сонця і зірок, врожаю.
- Червоний — колір радості та повноти духу, любові.
- Зелений — пробудження природи.
- Синій — небеса, вода, повітря.
- Блакитний — чистота.
- Коричневий, у різних відтінках чорний — символ землі.
Розмальовування писанки — це вже своєрідний ритуал. Пишуть її, помившись, у чистій хаті біля вогнища (свічки), коли домочадці полягали спати. Для розпису вибирають ціле яйце, не тріснуте, бажано домашнє, щоб було запліднене, інакше втрачається його магічна сила, і ні в якому разі яйце не вариться, бо з вареного не буде життя. За законом писанкарства, оберіг має зберігатися рік, до чергового Великодня, а потім пишеться нове яйце, адже протягом року в людини щось змінюється в життя, вона прагне чогось іншого, відповідно, замовляє щось нове для себе. Стара писанка закопується в землю. Викидати її чи бити не гоже.Писанки, на відміну від крашанок, у їжу не вживають, адже це обереги.Писанки можна зберігати скільки завгодно. Писанка — це оберіг життя.
Писанка не є суто великоднім атрибутом, як більшість гадає. Її писали протягом року до різних свят, на весілля, дарували на добробут.
За традицією, писанки пишуть дівчата і жінки. Дівчата, щоб прикликати щасливу долю. Бездітні, щоб дитину народити. Їм радять три роки підряд писати по 12 писанок і роздавати дітям. Господині, щоб у хаті були злагода і достаток, щоб усі були здорові і веселі.
Магією писанкарства володіли лише окремі жінки, обов’язково заміжні, які мали повноту: чоловіка, дітей, добробут у хаті, були щасливі у шлюбі. Чоловіки писанок не писали, вони — воїни. А виготовлення оберегів, яким власне і є писанка, було прерогативою жінок-берегинь. Писати обереги — це свята нагорода жіноцтва.
Писанки — то вже частина народної магії, справжня таїна, яку не кожному збагнути й осягнути.
Яйце взагалі є атрибутом магічності. Навіть чисте, нерозписане. А розпис — це своєрідний код, який лише підсилює магію яйця.
Писанка може бути закодована як на позитив, так і на негатив. Тому купувати писанки, не вміючи їх читати, не варто. Тим більше видуті, тобто писані на порожньому яйці.
Кожна писанка — це окремий маленький світ. Помиляється той, для кого мереживо на писанках — просто набір знаків-прикрас.
Символічними знаками на магічному яйці людина кличе до себе тепло й добробут, орнаменти на писанці стають ніби мальованою молитвою до весни. Кожен орнаментальний мотив і колір — ніби окрема літера абетки. Поєднуючись на писанці, ці «літери» творять послання, охоронну молитву за того, кому призначений оберіг.
Отож, мистецтво символіки досягає своїх вершин в українській писанці.
Символи-малюнки надавали писанці сили, яка допомагала в біді, забезпечувала родинний добробут. Різноманітність їх віддзеркалює регіональні особливості. Однак деякі символи можна зустріти в усіх районах України.
Тематика писанкових орнаментів пов’язана з характером селянської праці, звичаями та обрядами, оспівуванням землі, небесних світил, знарядь праці, природи. Орнаменти писанок пов’язані також із місцевою міфологією. Узори писанок — геометричні, рослинні, побутово-предметні, декоративні. Чим більше барв у писанці, тим вона магічніша і наврочить кращу долю.
Є багато повір’їв, пов’язаних із писанкою.
Освячену писанку з давніх-давен клали до першої купелі немовляти, щоб зростало на силі. Писанку приорювали в полі, щоб краще родило жито-пшениця. Клали під поріг стайні, щоб добре велося худобі. Зводячи нову хату, в кожнім кутку клали по писанці. Наші прадідусі й прабабусі вірили, що писанка охороняє оселю від пожежі, блискавки та різних напастей. Шкаралупи від пофарбованих яєць раніше ніколи не викидали у смітник і не віддавали курям; їх закопували у землю чи викидали в бистру воду. Наші предки вірили, що за сорок днів (тобто на Вознесіння) вони допливуть до рахманів — на той кінець світу, де живуть безгрішні земляки — й оповістять їх, що воскрес Ісус Христос.
Таких чи подібних вірувань і обрядових дій є безліч. Вони незаперечно засвідчують, що ритуальне фарбування яєць первісно являло магічну силу.
А закінчити хочеться легендою про писанку. Доля світу залежить від того, скільки писанок кожного року пишеться. Доки пишуть писанки, світ буде існувати, а коли цей звичай знехтують, тоді зло звільниться зі своїх залізних пут і знищить світ. Цей диявол живе під землею, прикутий до скелі ланцюгами. Щороку він посилає своїх слуг навколо світу, щоб ті підглянули, чи пишуться ще писанки і скільки їх написано. Коли багато, то залізні пута міцно стискають диявола, і він втрачає силу, бо людська любов перемагає зло. Отже, пишімо писанки!
