Народний переказ
Давно-давно жив молодий хлопець Миколай.
Батьки його рано померли, і після них залишилася багата спадщина. Миколай мав дуже добре серце і вирішив усе своє майно роздати бідним. Та тільки ж як це зробити? Не ставало йому сміливості йти між людей і давати їм милостиню. Через свою несміливість почувався Миколай дуже нещасливим. Він так турбувався, що й спати не міг. І часто у безсонні ночі виходив на плоский дах свого дому і бачив звідтіль малі нужденні хатини, перед якими спали їх убогі мешканці. Вдень глиняні хатини розпікалися від гарячого сонця, і тому задушно було спати в них. Люди лежали прямо на землі, в лахмітті, що дерлося під час важкої праці. Лежали тут і маленькі дітки, які ніколи не знали радості в житті.
І стискалося серце Миколая, коли він бачив людське горе: як допомогти оцим нещасним малим дітям?
І він вирішив: найближчої ночі набрав повну торбину усякої їжі, одягу і грошей, непомітно вибрався з дому і поклав цю торбину біля порога найближчої хатинки, де спали діти.
Ранком побачив Миколай з даху свого дому, як раділи бідні дітки тій торбині!
Другої ночі знову вибрався Миколай з повною торбиною і клав її біля дітей. Відтепер такі мандрівки він повторював щоночі.
У місті ні про що інше не говорили, як лише про незнайомого добродія. Діти не раз бачили крізь сон постать у темному одіянні, яка клала торбину, але потім швидко зникала.
А старий вірний слуга Миколая стривожився, коли побачив, що в коморах щораз меншає припасів. «Напевно, хтось краде, — подумав. — Треба зловити злодія».
Став вартувати і однієї ночі побачив людину, закутану в плащ, яка з мішком на плечах перелазила через браму на вулицю. Зчинив галас, збіглися слуги і кинулися в погоню. Від галасу пробудилися люди на вулицях, прокинулися діти й стали доганяти людину в темному одязі.
Ось перші діти наздогнали його і…
— Це не злодій! Це наш опікун! Наш добродій! — закричали діти, бо впізнали незнайомого, і одяг його, і торбину, повну всякого добра.
Зупинилися люди збентежені й здивовані.
— Це ж Миколай! Багатий Миколай! Це він той добрий дух, що нам дарунки приносив, від голоду наших дітей рятував!
Минули роки. Миколай став священиком. Усі шанували та любили його.
А про діток він і далі не забував. Як тільки дізнається, що якась дитина в біді, зараз ішов до неї потішити її, з подарунками. А коли помер, душа його стала перед Господнім престолом. І запитав Господь:
— Чого бажаєш, мій Миколаю, в нагороду за праведне своє життя на землі?
— Нічого не бажаю, — відповів Миколай, — тільки дозволь мені, Боже, спускатися час від часу з неба на землю та відвідувати діток.
Усміхнувся Господь і сказав:
— Знав я, яке буде твоє прохання. Щороку в день твоїх іменин зможеш спускатися на землю.
І від того часу кожного року в день 19 грудня сходить на землю святий Миколай і розносить свої дарунки дітям.
Та тільки ж несила Святому відвідати за одну ніч усіх дітей, бо лише Бог може бути всюди нараз присутній. Отож добрі люди, які люблять діток і святого Миколая, часто допомагають йому в доброму ділі. І зовсім не гнівається Святий Угодник, а радіє, коли хтось навіть одягнеться так, як він, і замість нього прийде до дітей з подарунками, добрим словом та наукою.
Радіє він, коли його заступників є якнайбільше між людьми і коли якнайбільше діток втішається дарунками в день його іменин.
(За Богданом Даниловичем, Канада)
Взято з книги «Зима іде — свята несе». Видавничий дім «Школа». 2007 р.
